Валентин Чемерис "Ярославна"

 

Валентин Чемерис "Ярославна"

Цитати



   

«Битва та (на річці Калці – В.Ч.) аукнулась великим плачем по всей земле русичей – плакали матери, плакали жены и сестры, плакали дети, горестный вопль стоял во всех городах и селах.

Оплачем же и мы, сердце, своих соплеменников, воинов Руси-Украины! А заодно выроним хотя бы скупую слезу и по неприятелям нашим, безрассудно отдавшим жизни невесть за что. Потому как заповедано же от сотворения мира и во имя того же мира меж людьми любить даже врага, яко ближнего своего… И помолчим, точно над могилой, в печальном раздумье: «Отчего же все неймется здравомыслящему люду? Отчего испокон веков враждуют меж собой и бьются насмерть отнюдь не боги бессмертные, а что ни на есть смертные люди, да еще на таком коротком веку, какой отведен свыше для радостей земных?»

Отец Всевышний, не отнимай у нас остаток разума!

Пусть и не видишь нашим грехопадениям конца-краю, все же не отнимай. Авось образумимся».

Отче Всевишній, батьку наш, не віднімай у нас останньої надії. Може ж таки, ачей і ми колись прийдемо до розуму.


СХАМЕНЕМОСЯ…

 

Сталося так, що Микола Карамзін – російський письменник, прозаїк, поет, критик, журналіст, видавець популярних журналів, історик, який працював в літературі більше сорока років, відомий широкій публіці лише як творець сентиментальної «Бідної Лізи». І це він автор головної книги «Історія держави Російської».

Отже, том III, розділ III «Історії держави Російської»:

Ігор летить на швидкому коні до кордонів батьківщини, стріляючи гусей і лебедів для своєї їжі.  Стомивши коня, сідає на човен і пливе Дінцем у Росію. (Довго ж бідолашному князеві доведеться пливти Дінцем в Росію, бо вона з’явиться лише через півтисячі літ, замість Московської Русі – В.Ч.).

Так чорним по білому й написано: «Утомив коня, садится на ладью и плывет Донцом в Россию» (глава VII, т. IIІ).

Тут мова – нагадаю – йде про 1185 рік, тоді ж назва Росія з’явилася лише наприкінці XV – на початку XVI століття, коли відбулося об’єднання навколо Московського великого князівства території земель і князівств Північно-східної Русі в єдину централізовану державу, і завершилося вже за князювання Василія III (1505 – 33 рр.).

Ще навіть до кінця XVII ст. Росія паралельно називалася і Руссю, і лише з 1721 року Росію стали називати Російською імперією.

 

Це ще квіточки. Ягідки… Один коментатор, коментуючи видану російською мовою «Історію» Геродота (видавництво «Наука» – наука! – у Ленінграді в 1972 році змушує перського царя Дарія (коментар до книги четвертої Геродотової «Історії» здійснювати похід проти скіфів та їхніх кочовищ… Куди б ви думали? Та – «в Южную Россию». Проти скіфів… у південну Росію! Дарій ще міг не знати, де знаходиться Скіфія, але ж коментатори наукового видання «Історії» Геродота добре знали, де була Скіфія, але чомусь Дарія направили до тих скіфів, які мешкали на півдні Східної Європи у І тисячолітті до нашої ери! Тоді ж як назва Росія, як уже тут мовилося, почала з’являтися лише на початку XVI століття. Нашої, звісно, ери.

 

Звідтоді, як у далекій-далекій в часі Русі овдовіла Ярославна – рік 1202-й, – і до мого дитинства, що припало на Другу світову, минуло 743 роки.

І кожен з тих 743-х років не був без вдів – спершу на Русі, потім в Україні. А в деякі роки їх особливо рясно з’являлося – війни протягом цих 743-х років не затихали. Як не затихали вони й до того. Невже ми, люди планети Земля, роковані на безконечні убивства один одного, на руйнацію і знищення того, що встигали створити і збудувати?

Пригадую 1945 рік. Тільки-но відшуміла Друга світова війна, що забрала мільйони й мільйони. За її роки – 1941–1945 – в моє рідне полтавське село Заїченці (не таке вже й велике, радше, скромне) не повернулося з війни 120 моїх односельців. А замість них до села в супроводі криків і плачу прилетіло 120 похоронок.

І з’явилося в селі 120 вдів.

У них були діти – в якої одне дитятко, а в якої і двоє-троє. І вдови самотужки мали рятувати дітей своїх, в самотині й бідності повоєнній ставити їх на ноги.

 

Русичі з народом лієтувляй (самоназва литовців) у спільному Великому князівстві Литовському жили в мирі та злагоді. (Правда, доти, доки у їхнє життя не почала втручатися католицька церква). Великий князь Литовський, на відміну від імператорів Російської держави, не переслідував русичів-українців, не оголошував, що «нет и быть не может» їхньої рідної мови, а тому вони зобов’язані користуватися лише великоросійською. Литовські статути діяли й на українських землях. Найбільш досконалим з них був статут 1378 року. В ньому зберігалися основні засади давньоруського права, тож українці теж мали права і були захищені законом. (Статут пізніше буде використано при складанні Соборного уложенія 1649 р. «Прав, за якими судиться малоросійський народ)».

За правління Вітовта (1392–1430) від ординської влади було звільнено Курськ, а сіверські землі південніше річки Сейм були передані в управління потомкам Мамая, які перейшли на російську службу.

Але в 1454 році тодішній володар Новгород-Сіверщини Василій Іванович син Шемякіна, разом з князівством – після конфлікту з литовцями негадано перебіг до московського князя Івана III. За ним інші князі почали перебігати зі своїми уділами до Московського князівства.

Останній удільний князь Новгород-Сіверщини Василь Іванович був убитий агентами московського князя, після чого було захоплено Новгород-Сіверщину. Всі міста колишнього князівства Ігоря Святославича – Новгород-Сіверський, Путивль, Курськ, Рильський і Трубчевськ в один рік опинилися в Московії і раптом поставали «исконно русскими».

Гай-гай, скільки звідтоді спливло води з Сейму в Десну! Століття змінювалися століттями, і захоплена Новгород-Сіверщина і справді ставала мовби ж «исконно русской». Про Курськ, який був фортецею Київської Русі, писатимуть, що його «повернуто Росії у 1508 році». Хоча тоді ще й такого терміна, як Росія, не було – він з’явиться десь через двісті років по тому! Московське князівство фортецю Київської Русі Курськ захопило по праву сильного. З 1797 року – центр губернії. Назавжди залишився в Росії. Як і інші міста Новгород-Сіверського князівства – Рильськ та Трубчевськ.

Путивль був забраний московитами у 1500 році, тоді ж було ними захоплено і Новгород-Сіверський. Путивль лише у 1926 році повернувся до України – через 426 років. Дивно, адже Росія те, що в когось забрала, ніколи не повертала, оголосивши його «исконно русским». Повернула Росія і Новгород-Сіверський, але інші міста князівства – Курськ, Рильськ, Трубчевськ назавжди привласнила. Але це, як любить казати один популярний телеведучий, – уже зовсім інша історія.

 

Немов удільний князь…

Ні, ні, що не кажіть, а не така вже вона й далека від реалій нашого сьогодення, ця приказка, що дісталася нам у спадок від Київської Русі.

Ще й сьогодні – ЩЕ Й СЬОГОДНІ! – мріють такі самоназвані князьки про своє, про осібне князівство на території України. За рахунок, звісно, України. Де б вони могли потішитись в ранзі самостійних князьків. Одні з них метушаться, щоб відділити від України Крим та Донбас і проголосити Кримсько-Донецьке удільне князівство, інші…

Інші мріють про «суверенну» і, звичайно ж, «незалежну» Галичину. Неодмінно «від Збручу до Сяну і Карпат», треті про «республіку Закарпатська Русь». З якоюсь «державною» русинською мовою. Але для цього треба Галичину відірвати від України. І Закарпаття теж відірвати. Їм на потіху.

…Немов удільний князь.

Ні, не перевелося ще таке плем’я серед… Українців? Ні, як в’їдливо писав колись Остап Вишня, серед чухраїнців.

Є таке невмируще плем’я на Україні.

Остап Вишня вигадав дотепну назву для казкової країни Чухрен, жителі якої, чухраїнці, завжди чухають потилиці перед тим, як щось зробити. Живуть вони на чималому просторі, який розкинувся між біблійними річками Сон і Дян. На заході країни височать Кирпаті гори, південні береги омиває синє море, в яке тече велика річка Дмитро. Людей у Чухрені жило щось понад тридцять мільйонів, але ні порахувати себе, ні визначити, хто вони суть є, чухраїнці не могли. Вони любили хліборобську працю, на полях вирощували хліба – книші, паляниці, перепічки, а в городах саджали соняшник. Саме ця рослина була їм найбільше до вподоби, бо цвіте гарно, а коли дозріває насіння, то соняшник хилить голову перед чухраїнцем, як перед великим паном. А ще любили чухраїнці співати пісень якоюсь чудернацькою, спотвореною, перекрученою мовою. Коли їх питали, якої вони нації, то у відповідь можна було почути, що живуть у Шенгеріївці і що православні. Мали чухраїнці свої відмінні національні риси (менталітет по-сучасному), які звалися так:

1. Якби ж знаття! 2. Забув. 3. Спізнивсь. 4. Якось-то воно буде. 5. Я так і знав!

Алегорія в цій усмішці дуже прозора. Це ми, українці, не бережемо мову, не пишаємося своєю нацією, вирішення будь-якого питання у нас завжди закінчується бійкою. Гіркою іронією перейняті роздуми Остапа Вишні про рідний народ, його історичну долю. Збірка «Українізуємось», в яку органічно увійшли гуморески «Чухрен» і «Чухраїнці», вийшла 1926 року. З того часу пройшло ледь не 80 років, але ніщо не змінилось у характері нашого народу. Ледь не силоміць треба впроваджувати українську мову, будь-яке рішення приймається після того, як голови один одному голоблями попровалюємо, спочатку робимо, а тоді думаємо і чухаємо потилицю, починаємо будувати, а коли будівля завалиться, скрушно промовляємо: «Якби ж знаття!».

«Удільна роздробленість – процес децентралізації на Русі, коли держава стрімко розділилась на півтора десятка земель і князівств. Вотчинники-феодали сиділи у своїх укріплених замках, мали власні збройні загони, які часто сперечалися з князівськими. Окремі князівства намагалися відособитись від Києва» – це із статті про ті часи.

Невже так колись писатимуть і про Україну?

Все може бути, якщо у нас ще й досі не перевелися удільні князьки, а ми ще й досі отакі…

Ні, не українці, а…

Невже ж таки чухраїнці?

Чи Остап Вишня помилявся?

 

 

Тут – Дике поле. Диким воно й є.
Тут – хто кого: чи встрелить, чи впіймає.
А зраненого й птиця доклює.
Тут, кажуть, десь і князь проходив, Ігор,
Можливо, в річці й напував коней.
Боровся, кажуть, з половецьким ігом.
Герой наш справжній. Не якийсь Еней.
А десь там далі, десь на річці Калці,
Куди пришельці сили всі стягли,
В жорстокій січі з ордами поганців
Всі витязі русинські полягли.
А тут іще й одвічні наші чвари —
Відкинули на сотні літ назад.
Хоча вже в цьому винні й не татари,
Не варто вішать все на різних зайд.
Не ладили ж ми зроду – брат із братом.
Насамперед – вельможні і князі,
І нашому радіючи розбрату,
На Русь святую зарилися всі.
І половці, й хозари, й печеніги,
Бо іншого ж не знали ремесла.
Криваві та спустошливі набіги
Повторювались довго й без числа!
І хоч убий – вони все лізуть, лізуть,
На добре ж діло – руки у лайні.
В Європі скоро створять Монну Лізу,
А ці чорти – лиш баби кам’яні.
Але колись створили – то вже ладно,
Не в кожного ж усе в руках горить.
Стоять тепер в степу ті чуперадла,
Ото якби могли ще й говорить!
Ото було б, якби ще й заіржали,
Минуло ж вісім (чи не більш?) століть.
Буяли війни, падали держави,
А кожна з них і по сей день стоїть…

 

                               Микола Тютюнник

 

Численні групи туристів, прибуваючи автобусами до Путивля, знайомляться з історико-культурним заповідником: відвідання краєзнавчого музею, Городка – давнього дитинця, Молченського жіночого монастиря з чудотворною цілющою Молченською іконою Пресвятої Богородиці, меморіал жертвам фашизму, церкви Різдва Пресвятої Богородиці, Меморіального комплексу в Спадщанському лісі, музею партизанської слави, пам’ятника С.А. Ковпаку і в першу чергу, звичайно ж, місць подій, пов’язаних із «Словом о полку Ігоревім» та пам’ятника Ярославні…

 

«Опинившись на Чернігівщині, не полінуйтесь приїхати до Новгорода-Сіверського, цікавий він, неодмінно причарує вас своїми архітектурними пам’ятками, мальовничими пейзажами та провінційним спокоєм.

А найголовніше, заради чого сюди варто приїхати, це, звичайно ж, знайомство з перлиною давньоруської літератури «Словом о полку Ігоревім».

З моменту виходу в світ «Слово» користується неабияким інтересом у дослідників та читачів, надихає художників та поетів. Відкрите широкому загалу більше 200 років тому, воно й досі зберігає в собі багато таємниць і загадок.

Здійснити незабутню подорож по його сторінках, заглянути в давно минулу історію міста вам допоможуть співробітники музею-заповідника «Слово о полку Ігоревім».

Музей створено в 1990 році як перший державний заклад в Україні, що вивчає «Слово о полку Ігоревім».

В експозиції представлено дореволюційні та сучасні видання літературної пам’ятки, переклади її на іноземні мови; археологічні знахідки доби Київської Русі, графічні та художні твори, скульптури тощо (вул. Пушкіна, 1). Окрема тема – краєзнавчий відділ. Він знайомить з історією міста, етнографією, флорою та фауною Сіверського краю (вул. Соборна, 3).

Музей «Слово о полку Ігоревім» входить до складу однойменного заповідника, основу комплексу якого складає Спасо-Преображенський чоловічий монастир, заснований в XI ст. З архітектурних споруд того часу зберігся фундамент мурованого Спаського собору та залишки Княжого терему (кін. XII – поч. ХІІІ ст.). Окрім комплексу Спасо-Преображенського монастиря, музею-заповіднику передані такі архітектурні пам’ятки міста: Успенський собор, 1671, діючий, Миколаївська церква, 1760, діюча, Тріумфальна арка (ХУІПст.), Торгові ряди та склади – кінець XVIII ст.

Фонди музею налічують більше 40 тисяч одиниць зберігання.

 

Вісім з половиною століть тому невідомий давньоруський книжник у «Слові про загибель Руської землі» захоплено і так поетично-радісно писав про велич і красу своєї – і нашої теж! – Батьківщини:

«О, світло-світла і красно-прикрашена земля Руська! Багатьма красотами прославлена ти: озерами славишся, річками й джерелами, на місцях шанованими, горами, стрімкими горбами, високими дібровами, чистими полями, дивними звірами, різноманітними птахами, незліченними містами великими, селищами славними, садами монастирськими, храмами Божими і князями грізними, боярами чесними, вельможами численними. Всім ти сповнена, земля Руська!»

А ми додамо: Це та країна, яка сьогодні гордо і так красиво зветься Україною. Тією Україною, Батьківщиною нашою єдиною, про яку Юрій Мушкетик писатиме з проникливими щемом і гордістю:

Яке сумне це слово – Україна:
У ньому вітру плач, і журавлиний квил,
І дзвін кайданів, німота могил,
І сльози вдів. Столітняя руїна.
Яке суворе слово – Україна:
У ньому дзвін шабель, і гул гармат;
І тулумбасів грім, і попелища хат.
Й китайкою накрита домовина.
Яке тривожне слово – Україна:
У ньому пісня волі невмируща,
Шевченків заповіт вовіки сущий,
Зітхання матері і мужній голос сина.
Яке велике слово – Україна:
Сім сотень літ його хотіли вбити,
Воно ж як жито: жити, жити, жити!
І розгинається зігнута спина,
Й підводиться на повен зріст Людина.

«Дивна земля, щедра земля, фантастична земля, – писатиме Павло Загребельний – все про неї, про Україну, минулу, сьогоднішню, вічну. – Найтовщі у світі чорноземи, найстрахітливіші металургійні комбінати, хімічні концерни, ракетні заводи, найбільші дубові й букові ліси. Найвродливіші жінки. Найвищі небеса. Найзеленіші трави. Найзагадковіші в слов’янськім світі й в усій ойкумені собори, святині, ікони, і могили, могили – зі скіфським золотом, з луками амазонок, з козацькими шаблями…»

 

П'ятницька церковь у Чернігові, побудована князем Ігорем.

Результат пошуку зображень за запитом "пятницкая церковь чернигов"

 

Пам'ятник Ярославні у Путівлі:

Результат пошуку зображень за запитом "памятник ярославні у путівлі"

Результат пошуку зображень за запитом "памятник ярославні у путівлі"

Пам'ятник Ярославні у Новгород-Сіверському:



Создан 10 авг 2018



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником